ЖИТТЯ МОЄ – ОБІРВАНА СТРУНА…

Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари?
Я без тебе всі дні у полоні печалі…
Може десь у лісах ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла і мене зчарувала…

   Ці слова з пісні «Червона рута» живуть – а ліпше не скажеш, бо живуть! - більше 30 років. Більше, ніж прожив їх автор – поет і композитор Володимир Івасюк… Він пішов із життя у 30.

   4 березня цього, 2009 року йому б виповнилося 60. Але не судилося… Доля?
    Злет таланту, визнання, нагороди, популярність – здавалось би жити і жити. Натомість – зашморг на гілці бука в Брюховицькому лісі, неподалік Львова і в ньому «полустоящий-полусидящий труп»…

  
Загадка смерті Володі Івасюка залишається невирішеною і дотепер. Дуже вже швидко тоді слідство закрило справу, як самогубство. Дуже вже не зверталося уваги на докази, котрі цьому протирічили. Дуже не хотілося комусь, щоб навіть люди прийшли на похорони Володимира.

    Але вони прийшли. Попри всі заборони і перешкоди. Тисячі людей провели його в останню путь, не дивлячись на репресії, які багатьох із них потім чекали. Слова, що були сказані тоді – сказані від серця, сльози, що текли з очей – щирі, бо люди прощалися з Людиною. Україна прощалася з своїм Поетом і Композитором…

   А по Україні з вуст в уста передавали: «Івасюка вбили». За що?! Кому ж мішав композитор і поет, який у 70-х роках спромігся однією лише піснею заставити країни Радянського Союзу розуміти українську мову? Може саме за це?  Чи за багаторічної давності шкільну історію – за пам’ятник Вождю, з яким так невдало пожартували підлітки, що виникла ціла «Справа Володимира Івасюка»?

   Зараз пізно жалкувати за тим, що не зроблено і що не проспівано. Те, що поновлено слідство по справі Володимира Івасюка – хай буде данню справедливості. Але саме головне – пісню ні повісити ні вбити не можна.

  «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Балада про мальви», «Балада про дві скрипки», «Два перстні», «У долі своя весна», «Червона рута» – та любої з цих пісень було б досить, щоб комусь стати на все життя знаменитим і щасливим. Але не йому. Його доля була в тому, щоб творити. Він жив піснею, він любив життя.

   І чи не дуже зарано його записали до тих душевнохворих, котрі сидять в кутку і сумирно мугикають собі під ніс? Або вкорочують собі віку, бо не бачать нічого попереду?

   Я не збираюся просити за справедливість. Вона – вища. Вона існує  і вона все ставить на свої місця. Незалежно від наших намагань. Так як, зокрема, коли Таїсія Повалій вирішила «допрацювати» авторський текст «Червоної рути», бо не до шмиги їй було співати від чоловічого лиця. Не прийняли її «доробок», бо пісня – цілісна і за нею стоїть Володимир Івасюк. Не його авторське право, а його життя. Софія Ротару співала її так, як Володя написав цю пісню – «ти у мене єдина, тільки ти повір…» і низький Вам уклін Софіє Михайлівно за це!

   Талант мало залежить від віку. Але талант дуже часто викликає заздрість. А то і явний супротив. Якщо він не боїться іти своєю стежиною, якщо його слово і його пісню підхоплює народ. Якщо він стає небезпечним для системи… 

   Тридцять років. Але за них зроблено набагато більше, чим більшості з нас вдається зробити за життя. 30 років… Молодість, зрілість? Для таланту нема часових меж. Талант живе в спадку – в наших душах, наших серцях. У піснях…